СОЦIАЛЬНО-ПОБУТОВI КАЗКИ МУДРА ДIВЧИНА



Категории Усна Народна Творчiсть ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Було собi два брати — один убогий, а другий багатий. От багатий колись iзласкавився над бiдним, що не має той нi ложки молока дiтям, та й дав йому дiйну корову, каже: — Потроху вiдробиш менi за неï. Ну, бiдний брат вiдробляв потроху, а далi тому багачевi шкода стало корови, вiн i каже вбогому братовi: — Вiддай менi корову назад! Той каже: — Брате! Я ж тобi за неï вiдробив! — Що ти там вiдробив, — як кiт наплакав тiєï роботи було, а то таки корова! Вiддай! Бiдному жалко стало своєï працi, не схотiв вiддати. Пiшли вони позиватися до пана. Прийшли до пана. А пановi, мабуть, не схотiлося роздумувати, хто з них правий, а хто нi, — то вiн i каже ïм: — Хто вiдгадає мою загадку, того й корова буде. — Кажiть, пане! — Слухайте: що є в свiтi ситнiш, прудкiш, милiш над усе? Завтра прийдете, скажете. Пiшли брати. Багач iде додому та й думає собi: — От дурниця, а не загадка! Що ж є ситнiш над панськi кабани, прудкiш над панськi хорти, а милiш над грошi? Ге, моя корова буде! Бiдний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається: — Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав? — Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є. — А яка ж загадка, тату? — Маруся питає. — Та така: що є в свiтi ситнiш, прудкiш, милiш над усе? — Е, тату, ситнiш над усе — земля-мати, бо вона всiх годує й напуває; прудкiш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а милiш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловiковi, а все покидає, щоб заснути. — Чи ба? — каже батько. — Адже й справдi так! Так же я й пановi казатиму. Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан ïх i питає: — Ану, вiдгадали? — Вiдгадали, пане, — кажуть обидва. От багатiй зараз виступає, щоб собi попереду поспiшитись, та й каже: — Ситнiш, пане, над усе — вашi кабани, а прудкiш над усе — вашi хорти, а милiш над усе — грошi! — Е, брешеш, брешеш! — каже пан. Тодi до вбогого: — Ану, ти! — Та що ж, пане, нема ситнiшого, як земля-мати: вона всiх годує й напуває. — Правда, правда! — каже пан. — Ну, а прудкiш що? — Прудкiш, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш. — Так! Ну, а милiш? — питає вiн. — А милiш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловiковi, а все покидає, щоб заснути. — Так, усе! — говорить пан. — Твоя корова. Тiльки скажи менi, чи ти сам це повiдгадував, чи тобi хто сказав? — Та що ж, пане, — каже вбогий, — є в мене дочка Маруся, — так це вона мене так навчила. Пан аж розсердився: — Як це? Я такий розумний, а вона проста собi дiвка та моï загадки повiдгадувала! Стривай же! На тобi оцей десяток варених яєць та понеси ïх своïй дочцi: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну нiч вилупила курчата, вигодувала, i щоб твоя дочка зарiзала трьох, спекла на снiдання, а ти, поки я встану, щоб принiс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо. Iде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його: — Чого ви, тату, плачете? — Та як же менi, дочко, не плакати: ось пан дав тобi десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну нiч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла ïх йому на снiдання. А дочка взяла горщечок кашi та й каже: — Понесiть, тату, оце пановi та скажiть йому, — нехай вiн виоре, посiє цю кашу i щоб вона виросла просом, поспiла на нивi, i щоб вiн просо скосив, змолотив i натовк пшона годувати тi курчата, що ïм треба вилупитись з цих яєць. Приносить чоловiк до пана ту кашу, вiддає та й каже: — Так i так дочка казала. Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв i вiддав ïï собакам. Потiм десь знайшов стеблинку льону, дає чоловiковi й каже: — Неси своïй дочцi цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб'є, попряде й витче сто лiктiв полотна. А не зробить, то буде лихо. Iде додому той чоловiк i знов плаче. Зустрiчає його дочка й каже: — Чого ви, тату, плачете? — Та бач же чого! Ось пан дав тобi стеблинку льону, та щоб пi його вимочила, висушила, пом'яла, спряла i виткала сто лiктiв полотна. Маруся взяла нiж, пiшла й вирiзала найтоншу гiлочку з дерена, дала батьковi та й каже: — Несiть до пана, нехай iз цього дерева зробить менi гребiнь, Гребiнку й днище, щоб було на чому прясти цей льон. Приносить чоловiк пановi ту гiлочку й каже, що дочка загадала 3 неï зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гiлочку, а на думцi собi: Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити... Потiм думав, думав та й каже чоловiковi: — Пiди та скажи своïй дочцi: нехай вона прийде до мене в гостi, та так, щоб нi йшла, нi ïхала; нi боса, нi вбута; нi з гостинцем, нi без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо! Iде знов батько плачучи додому. Прийшов та й каже дочцi: — Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так i так. I розказав ïй усе. Маруся каже: — Не журiться, тату, — все буде гаразд. Пiдiть купiть менi живого зайця. Пiшов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула н драний черевик, а друга боса. Тодi пiймала горобця, взяла Ґринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця пiд руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає, — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двiр, а пан як побачив, що вона iде, та й каже своïм слугам: — Прицькуйте ïï собаками! Тi як прицькували ïï собаками, а вона й випустила ïм зайця. Собаки погнались за зайцем, а ïï покинули. Вона тодi прийшла ДО пана в свiтлицю, поздоровкалась та й каже: — Ось вам, пане, гостинець. — Та й дає йому горобця. Пан тiльки хотiв його взяти, а вiн — пурх та й вилетiв у вiдчинене вiкно! А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає: — Чого вам, люди добрi? Один каже: — Та от чого, пане: ночували ми обидва на полi, а як уранцi повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша. А другий чоловiк каже: — Нi, брехня, — моя! Розсудiть нас, пане! От пан думав, думав та й каже: — Приведiть сюди лоша й коней: до якоï лоша побiжить, — та й привела. От привели, поставили запряженi конi, а лоша пустили. А вони, тi два хазяïни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бiгти, — взяло та й побiгло геть. Ну, нiхто не знає, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже: — Ви лоша прив'яжiть, а матерiв повипрягайте та й пустiть — котра побiжить до лошати, то та й привела. Зараз так i зробили. Пустили ïх — так одна й побiгла до лошати, а друга стоïть. Тодi пан побачив, що нiчого з дiвчиною не поробить, i вiдпустив ïï.
СОЦIАЛЬНО-ПОБУТОВI КАЗКИ МУДРА ДIВЧИНА