<< Главная страница

ЧАРIВНI КАЗКИ ЗОЛОТИЙ ЧЕРЕВИЧОК



Категории Усна Народна Творчiсть ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Був собi чоловiк та жiнка, i була в них одна дочка. Мати була гарна, а дочка ще краща. От те дiвча ще пiдлiтком було — умирає мати. А вмираючи, покликала до себе дочку та й каже ïй нишком: — На тобi, доню, це зернятко, та нiкому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобi лихо, посади його, то виросте з нього верба яра, i що тобi треба буде, йди до тiєï верби, то все тобi й буде. От поховав чоловiк жiнку, пожурився-пожурився та й знов оженився з удовою. А в тiєï вдови та своя дочка. От баба свою дочку жалує, а ту дiвчину зненавидiла так, що й просвiтку ïй нема. Бабина ж дочка така лiнива, така ледача: нi до холодноï води не береться, все б сидiла згорнувши руки. А та дiвчина роботяща та добра дитина, i що не дай ïй робити i скiльки не дай, то все зробить. Та що з того, коли нiчим бабi не догодить. Хоч як гарно зробить, а баба все ïï лає, а то так i межи плечi стусана дасть, чи таки й зовсiм добре попоб'є. За роботою та за тими штурханцями нiколи дiвчинi i вгору глянути, нiколи й причепурити себе, сорочку вишити; а що було в неï пошите ще за материного часу — своïй дочцi баба повiднiмала. Ходить бiдолаша в такому рам'ï, що й люди смiються. Мовчки терпить усе те бiдна дiвчина, тiльки поплаче нишком, а лиха баба ще бiльше лютує, що вона мовчить, ще гiрше над нею коверзує та так усе вибирає, до чого б його прискiпатися. Коли ж усе дiвчина робить, як треба. От баба й надумала. Жени, — каже, — ледащо, бичка пасти! Та на тобi круг Прядива, щоб ти його й зiм'яла, i потiпала, i спряла, i помотала, i шикала, i побiлила, i полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш! Взяла дiвчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таки видано, щоб усе те за день зробити? А далi й згадала: Єсть же в мене зернятко вiд матiнки! От узяла, посадила його на левадi, полила, а сама сiла та й знову плаче. Плакала, плакала та й заснула. Прокидається, аж iз йми зернятка така гарна верба яра виросла, а пiд вербою криничка, i вода в нiй така холодна та чиста як сльоза. Пiдiйшла дiвчина до верби та й каже: Вербо яра, вiдчинися! Ганна-панна йде. От верба взяла та й вiдчинилася, а вiдтiля так панни й вилинули: — Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити? Вона й каже: — От вам круг прядива: треба його зiм'яти й потiпати, i попрясти, i помотати, i полотно з нього поткати, i побiлити. — Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде. Та й назад усi в вербу. От допасла дiвчина до вечора, знов до верби: — Вербо яра, вiдчинися! Ганна-панна йде. От верба й вiдчинилася, i тi панни виносять ïй полотно тонке, таке бiле — хоч зараз сорочки ший. Узяла дiвчина те полотно, пригнала бичка додому, вiддає полотно бабi. А та аж зубами заскреготiла, як побачила, та нiчого казати. А свою дочку послала бичка пасти, каже: — На тобi, донечко, мичечку: спрядеш — спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш. Погнала та бичка пасти та мичку закинула, а ввечерi приганяє бичка та й каже: — Голова в мене, мамо, так болiла, що й не зведеш. — Ну, дарма, доню, ляж та вiдпочинь! От дiждали вони недiлi. Баба свою дочку так причепурила, веде до церкви, а на дiдову гримає: — Топи, ледащо, нетiпахо! Щоб ти й витопила, i обiдати наварила, i поприбирала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш! От пiшла баба з дочкою до церкви, а дiвчина швиденько витопила, обiдати наварила, в хатi поприбирала, тодi побiгла на леваду до верби та й каже: — Вербо яра, вiдчинися! Ганна-панна йде. Верба й вiдчинилась, а вiдтiля панни так i вилинули. — Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити? — Треба з цього полотна, поки з церкви вийдуть, сорочку пошити. Та ще й дайте менi вбратися, — хочу до церкви поïхати. Тi кинулись, убрали ïï гарно, а на нiжки маленькi золотi черевички взули. Тут i конi пiд'ïхали, — сiла вона та й поïхала до церкви. Як увiйшла вона до церкви, так церкву й осiяла. Люди аж не стямляться з дива: Чи воно князiвна, чи королiвна? Ще такоï не бачили. А на той час князенко в церквi був. Як угледiв ïï, то й очей уже не вiдведе вiд неï. Вiдправа кiнчається, вона перша з церкви вийшла, сiла, поïхала. Пiд'ïхала до верби, верба вiдчинилася, вона все поскидала з себе, знову надiла своє рам'я, пошиту сорочку взяла... Конi в вербу в'ïхали — зачинилася верба, а дiвчина пiшла в хату, сiла та й виглядає бабу з церкви. Коли приходять. — А що, наварила? — Наварила. — А сорочку пошила? — Та й сорочка пошита. Подивилась баба, нiчого не сказала, тiльки плечима здвигнула. — Давай обiдати! Посiдали обiдати та й почали розказувати, яку то вони панночку в церквi бачили — як сонце, гарну... що аж князенко i молитись забув, та на неï дивиться. — А до кого вона подiбна? — питає дiвчина. — Може, до мене? Бабина дочка в смiх, а баба: — Ач, нетiпаха, грубниця погана, до кого рiвнятися здумала! От дiждали й другоï недiлi. Знову дiд з бабою та з бабиною дочкою до церкви. Тiй звелiла баба топити та й ще якусь роботу загадала. А вона впоралась швиденько та до верби: — Вербо яра, вiдчинися! Ганна-панна йде! Вiдчинилась верба, а з неï панни так i вилинули. — Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити? Вона ïм знову загадала до церкви, убралася, в золотi черевички взулася, поïхала. Коли князенко вже там... Вона як увiйшла, то й церкву осiяла. Люди торопiють: Боже, яка краса! Хто ж це? Нiхто не знає... А князенко й очей не зведе... Кiнчається вiдправа, — вона перша вийшла, приïхала, пишне вбрання поскидала, своє рам'я надiла, сiла та й дожидає з церкви. Поприходили з церкви, посiдали обiдати, — розказують за ту панну. — Князенко гарний, а вона ще краща. — А може, вона до мене подiбна? — Ганна питається. Бабина дочка регочеться, а баба трохи не била дiвчини... Не знає вже, що б ïй робила, — так зненавидiла. А князенко тим часом усе довiдується: хто та панна? Нiхто не знає. Радилися, радилися, як би дiзнатися. От один хлопець i каже: — А я знаю, як довiдатися. — А як? — питається князенко. — На тому мiсцi, де вона стає, смоли пiдлити, — черевички й попристають. Так i зробили. Приïхала Ганна-панна на третю недiлю до церкви, стала... А тi вже — князенко з панами — так ïï пильнують, так пильнують... Кiнчається вiдправа, хоче вона йти, — не рушить з мiсця. Рвонулась вона — таки зiрвалась, а один черевичок i зостався. Утекла вона додому, приïхала, убралась знову у своє рам'я та й сидить. Приходять iз церкви, як стали розказувати!.. — Такий, — кажуть, — маленький черевичок, що ноги такоï нема, щоб на неï прийшовся. — А може, на мою прийдеться? — питає дiвчина. Баба як розлютується, як почала ïï лаяти вдвох iз дочкою: — Та ти нетiпаха, та ти грубниця, тiльки в попелi гребешся, ноги як тi колоди, а до кого рiвняється! Попобила ïï баба та й з хати прогнала. А князенко геть скрiзь розпитується: хто золотий черевичок загубив? Нi, нiхто не знає. Що його робити? А той парубок та й каже знову князенковi: — А я знаю, як ÏÏ знайти. — А як? — питає князенко. — Кажи! — Послати скрiзь мiряти той черевичок: на чию ногу прийдеться, то то й вона. От так i зробили. Пiшли тi двораки князенковi мiряти. Пiшли спершу по князях, тодi по панах... Боже, як то всiм хотiлося, щоб черевичок прийшовся та князенковi за жiнку бути! Нi, не приходиться! Пiшли тодi по купцях — нi! По мiщанах!.. Треба йти по мужиках. Пiшли. Ходять та мiряють, та й мiряють — нема! От заходять i в ту хату, де дiдова й бабина дочки були. А баба ще здалеку ïх побачила, що йдуть, та на свою дочку: — Мий, доню, швидше нiжки, бо йдуть черевичок мiряти! А на дiдову: — А ти, нечупаро, задрипанко, грубнице погана, геть менi зараз на пiч, щоб i не видно тебе було! Та й загнала ïï. Прийшли тi. — Здоровi! — Дай Боже доброго здоров'я. — Чи є у вас дiвчата? — Та є в мене дочка, — каже баба. — Доню! Доню! Бiжи сюди, давай нiжку: золотий черевичок мiряти! От люба дитина, — нiжки бiленькi!.. — Почали мiряти — нi, не приходиться. — Та ти дужченько, доню, стромляй нiжку — вона влiзе! Стромляла, стромляла, — де там!.. А дiдова дочка дивиться з печi. — А то ж яка дiвчина у вас на печi? — питається пан. — Тато ледащиця, грубниця, нетiпаха!.. — говорить баба, та на дiвчину: — Ти чого вилiзла, задрипо, сказано тобi — сиди там! — Нi, бабо, хай вона сюди йде! А злазь, дiвчино! Злiзла вона, стала черевичок мiряти, — враз так i прийшовся. — Ну бабо, — кажуть пани, ми цю дiвчину вiзьмемо у вас. — Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенковi за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу! — Нi, бабо, таки вiзьмемо! Баба верещить: та вона така, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на нiй сорочки нiколи бiлоï нема... Та тi й не слухають. А дiвчина каже: — Стривайте трохи, — пiду приберуся! Вийшла на леваду: — Вербо яра, вiдчинися! Ганна-панна йде! Як вiдчинилась верба, а тi панни вилинули... Убралась вона; як увiйшла в хату — все осiяла... Так усi поторопiли... — Дайте ж, — каже, — обую й другий черевичок... Посiдали, поïхали... швидко весiлля вiдбули... А верба з криничкою пiшла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.
ЧАРIВНI КАЗКИ ЗОЛОТИЙ ЧЕРЕВИЧОК


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация