ЧАРIВНI КАЗКИ ОХ



Категории Усна Народна Творчiсть ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (лiтературна обробка Оксани Iваненко) Колись було не так, як тепер: колись усякi дива робилися ïм свiтi. Розкажу вам казку про лiсового царя Оха, який вiн був. Колись-то давно, не за моєï пам'ятi, — мабуть, ще й батькiв i дiдiв наших не було на свiтi, — жив собi убогий чоловiк з жiнкою, I у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик! Нi за що — i за холодну воду не вiзьметься, а все тiльки на печi сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годiв iз двадцять, а вiн усе на печi сидить — нiколи ïï не злазить; як подадуть ïсти, то й ïсть, а не подадуть, то й так обходиться... Батько й мати журяться: — Що нам з тобою, сину, робити, що ти нi до чого не здатний? Чужi дiти своïм батькам у помiч стають, а ти тiльки дурно упас хлiб переводиш! Так йому не до того: сидить та просцем пересипається... Журились-журились батько з матiр'ю, а далi мати й каже: — Що ти, старий, думаєш з ним, що вже вiн до зросту дiйшов, i така недотепа — нiчого робить не вмiє? Ти б його куди оддав чи найняв, може б, його чужi люди чому вивчили. Порадились, батько i оддав його у кравцi вчитись. От вiн там побув день зо три та й утiк; злiз на пiч — знову просцем перегинається. Батько побив його добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись). Так вiн i звiдтiля втiк. Батько знов його побив i оддав Ковальству вчитись. Так i там не побув довго — втiк. Батько бiдкається. Що робити? — Поведу, — каже — вражого сина, ледащо в iнше царство, може, де найму, вiн вiдтiля не втече. — Взяв його й повiв. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увiйшли у такий темний лiс, що тiльки небо та земля. Притомилися трохи; а над стежкою стоïть обгорiлий пеньок. Батько й каже: — Притомився я, сяду одпочину трохи. — От сiдає на пеньок та й каже: — Ох! Як же я втомився! Тiльки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дiдок, сам зморщений, а борода зелена аж по колiна. — Що тобi, — пита, — чоловiче, треба од мене? Чоловiк здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже йому: — Хiба я тебе кликав? Одчепись! — Як же не кликав, — каже дiдок, — коли кликав! — Хто ж ти такий? — пита чоловiк. — Я, — каже дiдок, — лiсовий цар Ох. Чого ти мене кликав? — Та цур тобi, я тебе i не думав кликать! — каже чоловiк. — Нi, кликав, ти сказав: Ох! — Та то я втомився, — каже чоловiк, — та й сказав: ох! — Куди ж ти йдеш? — питає Ох. — Свiт за очi! — каже чоловiк. — Веду оцю дитину наймать — може, його чужi люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече. — Найми, — каже Ох, — у мене, я його вивчу. Тiльки з такою умовою: як вибуде рiк та прийдеш за ним, то коли пiзнаєш його — бери, а не пiзнаєш — ще рiк служитиме в мене! — Добре, — каже чоловiк. — Рiк — не вiк! Ударили по руках, чоловiк i пiшов собi додому, а сина повiв Ох до себе. От як повiв його Ох та й повiв, аж на той свiт, пiд землю, та привiв до зеленоï хатки, очеретом обтиканоï; а в тiй хатцi усе зелене: i стiни зеленi, i лавки зеленi, i Охова жiнка зелена, i дiти, сказано — все, все... А за наймичок у Оха мавки — такi зеленi, як рута!.. — Ну, сiдай же, — каже Ох, — наймитку, та попоïси трохи! Мавки подають йому страву — i страва зелена! Вiн попоïв. — Ну, — каже Ох, — пiди ж, наймитку, дровець урубай та наноси. Наймиток пiшов. Чи рубав, чи не рубав, та лiг на дрiвця й заснув. Приходить Ох — аж вiн спить. Ох звелiв наносить дров, положив на дрова зв'язаного наймита, пiдпалив дрова... Згорiв наймит! Ох тодi взяв попiлець, по вiтру розвiяв, а одна углина i випала з того попелу. Ох тодi i сприснув живущою водою, — наймит знов став живий, тiльки вже моторнiший трохи. Ох знову звелiв дрова рубати, той трохи порубав та й знову заснув. Ох пiдпалив дрова, наймита спалив, попiлець по вiтру розвiяв, углину сприснув живущою водою — наймит знов ожив i став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його i втретє, та знову живущою водою сприснув углину — i з того ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що нi задумать, нi згадать, хiба в казцi сказать. От вибув той парубок рiк. Як вийшов рiк, батько його йде за i НIКIМ. Прийшов у той лiс, до того пенька обгорiлого, сiв та: — Ох! Ох вилiз з того пенька та й каже: — Здоров був, чоловiче! — Здоров, Ох! — А чого тобi, чоловiче? — пита Ох. — Прийшов, — каже, — за сином. — Ну, йди, як пiзнаєш — бери його з собою, а не пiзнаєш — ще рiк служитиме. Чоловiк i пiшов за Охом. Приходить до його хати; Ох взяв Винiс мiрку проса, висипав — назбiгалось до бiса пiвнiв! Ну, пiзнавай, — каже Ох, — де твiй син? Чоловiк дивився-дивився — всi пiвнi однаковi: один у один — не пiзнав. — Ну, — каже Ох, — йди ж собi, коли не пiзнав: ще рiк гнiй син служитиме в мене. Чоловiк i пiшов додому. От виходить i другий рiк; чоловiк знову йде до Оха. Прийшов до пенька: — Ох! — каже. Ох до нього вилiз. — Йди, — каже, — пiзнавай! Увiв його у кошару — аж там самi барани, один в один. Чоловiк пiзнавав-пiзнавав — не впiзнав. — Iди собi, коли так, додому, твiй син ще рiк житиме у мене. Чоловiк i пiшов журячись. Виходить i третiй рiк. Чоловiк йде до Оха. Йде та йде — аж йому назустрiч дiд, увесь як молоко бiлий, i одежа на ньому бiла. Здоров, чоловiче! — Доброго здоров'я, дiду! Куди тебе доля несе? Йду, — каже, — до Оха виручать сина. — Як саме? — Так i так, — каже чоловiк. I розказав тому бiлому дiдовi, як вiн Оховi оддав у найми свого сина i з якою умовою. Е! — каже дiд. — Погано, чоловiче, довго вiн тебе водитиме. Та я вже, — каже чоловiк, — i сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер... Чи ви, дiдусю, не знаєте, як менi мого сина вгадать? — Знаю! — каже дiд. Скажiть же й менi, дiдусю-голубчику: я вам цiлий вiк дякуватиму. Бо все-таки який вiн не був, а мiй син, своя кров! Слухай же, — каже дiд, — як прийдеш до Оха, вiн тобi випустить голубiв, то ти не бери нiякого голуба, тiльки бери того, що не ïстиме, а сам собi пiд грушею сидiтиме та оскубуватиметься, то твiй син. Подякував чоловiк дiдовi i пiшов. Приходить до пенька: Ох! — каже. Ох i вилiз до його i повiв його у своє лiсове царство. От висипав Ох мiрку пшеницi, наскликав голубiв. Назлiталась ïх сила-силенна i все один в один. — Пiзнавай, — каже Ох, — де твiй син? Пiзнаєш — твiй, а не пiзнаєш — мiй. От всi голуби ïдять пшеницю, а один сидить пiд грушею сам собi, надувся та оскубується. Чоловiк i каже: — Ось мiй син! — Ну, вгадав! Коли так, то бери. Взяв перекинув того голуба, — став з його такий гарний парубок, що кращого й на свiтi немає. Батько зрадiв дуже, обiймає його, цiлує... Радi обидва! — Ходiм же, сину, додому. — От i пiшли. Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було, — син розказує; то батько розказує, як вiн бiдує, а син слухає. А далi батько й каже: — Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бiдний i ти бiдний... Служив ти три роки, та нiчого не заробив! — Не журiться, тату, — все гаразд буде. Глядiть, — каже, — тут полюватимуть за лисицями паничi, то я перекинусь хортом та пiймаю лисицю, то паничi мене купуватимуть у вас, то ви мене продайте за триста рублiв, — тiльки продавайте без ретязя: от у нас i грошi будуть, розживемось! Йдуть та йдуть, — аж ось на узлiссi собаки ганяють лисицю: так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, пiймав. Паничi вискочили з лiсу. — Се твiй хорт? — Мiй! — Добрий хорт! Продай його нам. — Купiть. — Що тобi за його? — Триста рублiв, без ретязя. — Нащо нам твiй ретязь — ми йому позолочений зробим. На сто! — Нi. — Ну, бери всi грошi, — давай хорта. — Одлiчили грошi, взяли хорта, — давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Вiн як погнав лисицю, то погнав аж у лiс, там перекинувся парубком i знову прийшов до батька. Йдуть та йдуть, батько й каже: — Що нам, сину, цих грошей, — тiльки що хазяйством завестись, хату полагодить... — Не журiться, тату, буде ще. Тут, — каже, — тату, паничi ïхатимуть по перепелицi з соколом; я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублiв; без шапочки. От йдуть полем, — паничi випустили сокола на перепела; сокiл женеться, а перепел тiкає: сокiл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом, так зразу i насiв того перепела. Паничi побачили: — Це твiй сокiл? — Мiй. — Продай його нам. — Купiть — Що тобi за його? — Як дасте триста рублiв, то берiть собi сокола, тiльки без шапочки. — Ми йому парчеву зробимо... Поторгувались, продав за триста рублiв. От паничi пустили и л о сокола за перепелицею, а вiн як полетiв, та й полетiв, та Перекинувся парубком i знову прийшов до батька. — Ну, тепер ми розжились трохи, — каже батько. — Чекайте, тату, ще буде. Як йтимемо через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублiв; тiльки продавайте без недоуздка. От доходять до мiстечка, аж там ярмарок. Син перекинувсь конем — i такий кiнь, як змiй, i приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а вiн так гарцює, копитами землю вибиває! Тут понаходилось купцiв — торгують. — Тисячу, — каже, — без недоуздка, то й берiть! — Та навiщо нам цей недоуздок, ми йому срiбну позолочену уздечку зробимо! Дають п'ятсот. — Нi! А це пiдходить циган, слiпий на одне око: — Що тобi, чоловiче, за коня? — Тисячу без недоуздка. — Ге! Дорого, батю: вiзьми п'ятсот з недоуздком! — Нi, не рука, — каже батько. Ну шiстсот... бери! Як узяв той циган торгуватися, як узяв, — так чоловiк i шага не спускає. — Ну, бери, батю, тiльки з недоуздком, — Е, нi, цигане, недоуздок мiй! — Чоловiче добрий! Де ти бачив, щоби коня продавали без уздечки? I передать нiяк... — Як хочеш, а недоуздок мiй! — каже чоловiк. — Ну, батю, я тобi ще п'ять рублiв накину, — тiльки з недоузком. Чоловiк подумав: недоуздок яких там три гривнi стоïть, а циган дає п'ять рублiв. Взяв i оддав. Запили могорич; пiшов чоловiк додому, а циган на коня та й поïхав. А то не циган, — то Ох перекинувся циганом. Той кiнь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари... От спустились у лiс, приïхали до Оха; вiн того коня поставив на степу, а сам пiшов у хату. — Не втiк-таки з моïх рук, вражий син! — каже жiнцi. От у обiдню пору бере Ох того коня за повiд, веде до водопою, до рiчки. Тiльки що привiв до рiчки, а той кiнь нахилився пить, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувся i собi щукою та давай ганяться за тим окунем. Тiльки нажене, то окунь вiдстовбурчить пiрця та хвостом повернеться, щука й не вiзьме... От-от вона дожене та: — Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою! — Коли ти, кумонько, хочеш балакати, — каже окунець щуцi, — то я й так чую! Знову що нажене щука окуня та: — Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою! А окунець вiдстовбурчить пiрця та: — Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую! Довго ганялась щука за окунем — та нi! Не догнати! Пiдпливає той окунь до берега — аж там царiвна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотiй оправi. Царiвна побачила та й пiдняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться: — Який я, таточку, гарний перстень найшла! — Батько любується, а царiвна не знає, на який його й палець надiти: такий гарний! Коли це через якийсь там час доповiли царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов: — Що тобi треба, дiдусю? — Так i так: ïхав я, — каже Ох, — кораблем, вiз у свою землю своєму царевi перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи нiхто з ваших не знайшов? — Так, — каже цар, — моя дочка знайшла. Покликали ïï. Ох як узявсь ïï просить, щоб оддала, бо менi, каже, i на свiтi не жить, як не привезу того персня! Так вона не оддає, та й годi! Тут уже цар уступився: — Оддай, — каже, — дочко, — а то через нас буде нещастя чоловiковi, оддай! А Ох так просить: — Що хочете, те й берiть у мене, — тiльки оддайте менi перстень! — Ну, коли так, — каже царiвна, — то щоб нi тобi, нi менi! — та й кинула той перстень на землю... Той перстень i розсипався пшоном — так i порозкочувалось по усiй хатi. А Ох, не довго думавши, перекинувся пiвнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював... А одна пшонина закотилася пiд ноги царiвнi,— вiн тiєï пшонини i не з'ïв. Як поклював, та в вiкно й вилетiв собi геть, та й полетiв собi... А з тiєï пшонини перекинувся парубок — i такий гарний, що царiвна, як побачила, так i закохалася одразу й так щиро просить царя й царицю, щоб ïï оддали за його: — Нi за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя! Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далi взяв та поблагословив i таке весiлля справили, що увесь мир скликали. I я там був, мед-вино пив: хоч в ротi не було, а по бородi текло — тим вона в мене й побiлiла!
ЧАРIВНI КАЗКИ ОХ