ЧАРIВНI КАЗКИ ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ



Категории Усна Народна Творчiсть ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (лiтературна обробка Оксани Iванєнко) Був собi дiд та баба. А в них було три сини: два розумних, а третiй дурний. Розумних вони жалують, баба ïм щонедiлi бiлi сорочки дає, а дурника всi лають, смiються з нього. А вiн знай на печi у просi сидить, у чорнiй сорочцi; як дадуть, то й ïсть, а нi, то вiн i голодує. Аж ось летить чутка, що так i так: прийшов царський указ, щоб зiбралися до царя на обiд. I хто збудує такий корабель, щоб лiтав, i прилетить на тiм кораблi, за того цар дочку вiддає. Розумнi брати й радяться: — Пiти б, може, там десь наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матерi: — Пiдемо ми, — кажуть, — до царя на обiд: загубити — нiчого не загубимо. Старi, — нiчого робити, — вирядили ïх на дорогу, баба надавала ïм бiлих паляниць, спекла порося. Пiшли брати в лiс. Зрубали дерево i почали думати, як летючий корабель збудувати. Пiдходить до них дiд древнiй, як молоко, сивий, борода аж до пояса. — Здоровi, синочки! Дайте вогнику люльку розпалити. — Нiколи нам, старий, з тобою панькатися! I почали знову думати. — Добре свиняче корито вийде у вас, дiтки, — сказав старий. — А царiвни вам не бачити, як своïх вух. Сказав — i зник, як не було. Морочилися, морочилися брати — нiчого у них не вийшло. — Поïдемо до царя на конях, — каже старший брат. — На царiвнi не женимося, то хоч погуляємо. Сiли брати на коней i поïхали. А дурень сидить на печi та й собi проситься: — Пiду й я туди, куди брати пiшли! — Куди ти, дурню, пiдеш? — каже мати. — Там тебе й вовки з'ïдять! — Нi, — каже, — не з'ïдять! Пiду! Старi з нього спершу смiялися, а тодi давай лаяти. Так нi! Бачать, що з дурнем, мовляв, нiчого не зробиш, та й кажуть: — Ну, йди, та вже й не вертайся i не признавайся, що ти наш син. Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хлiба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Вiн i пiшов. Iде та iде, коли зустрiчає на дорозi дiда: такий сивий дiдуган, борода зовсiм бiла — аж до пояса! Хлопець перший до нього привiтався: — Здоровi, дiду! — Здоров, сину! — Куди йдете, дiду? А той каже: — Ходжу по свiту, з бiди людей виручаю. А ти куди? — Я до царя на обiд. — Хiба ти, — питає дiд, — умiєш зробити такий корабель, щоб сам лiтав? — Нi, — каже, — не вмiю! — То й чого ж ти йдеш? — А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там десь моє щастя закотилося. — Сiдай же, — каже дiд, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбi! — Е, дiдусю, i радий би вас нагодувати, та нема тут нiчого, самий черствий хлiб, що ви його й не вкусите. — Нiчого, виймай! От дурень виймає, аж з того чорного хлiба та такi стали паляницi бiлi, що вiн iзроду й не ïв таких: як у панiв. Здивувався дурень, а дiд усмiхається. От вони розiслали свитки на травi, посiдали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дiд дурневi та й каже: — Ну, слухай, сину: йди ж тепер у лiс та знайди найбiльший дуб, у якого гiлки хрест-навхрест ростуть. Удар сокирою, а сам мерщiй падай ниць i лежи, аж поки тебе хто не гукне. Тодi, — каже, — тобi корабель збудується, а ти сiдай на нього й лети, куди тобi треба, та по дорозi бери, кого б там не стрiв, хто б тебе не попросив. Хлопець подякував дiдовi, i розпрощалися. Дiд пiшов своєю дорогою, а дурень пiшов у лiс. От увiйшов у лiс, пiдiйшов до дуба, у якого гiлки хрест-навхрест ростуть, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить: — Уставай, уже твоє щастя поспiло, вставай! Хлопець прокинувся, коли гляне — аж стоïть корабель: сам золотий, щогли срiбнi, а паруси шовковi так i понадимались тiльки летiти! От вiн, не довго думавши, сiв на корабель, той корабель знявся й полетiв... Як полетiв та й полетiв нижче неба, вище землi — й оком не зглянеш! Летiв-летiв, коли дивиться: припав чоловiк на шляху до землi вухом та й слухає. Вiн i гукнув: — Здоровi, дядьку! — Здоров, небоже! — Що ви робите? — Слухаю, — каже, — чи вже позбирались до царя на обiд люди. — А хiба ви туди йдете? — Туди. — Сiдайте зо мною, я вас пiдвезу. Слухало сiв. Вони й полетiли. Один — як нi одного, а тепер добре, що вдвох. Летiли-летiли, коли дивляться: iде чоловiк шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на однiй скаче. — Здоровi, дядьку! — Здоров, небоже! — Чого ви на однiй нозi скачете? — Того, — каже, — коли б я вiдв'язав другу, то за одним ступнем увесь би свiт переступив. А я, — каже, — не хочу... — Куди ж ви йдете? — До царя на обiд. — Сiдайте з нами. — Добре. Скороход сiв, i знов полетiли. Як на двох буде, то й третiй поживиться. Летiли-летiли, коли дивляться: стоïть на дорозi стрiлець i нацiлюється з лука, а нiде не видно нi птицi, нiчого. Вiн крикнув: — Здоровi, дядьку! Куди ви цiлитеся, що не видно нi птицi, нiчого! — То що, що не видно? То вам не видно, а менi видно! — Де ви ïï бачите? — Ет, — каже, — там, за сто миль, сидить на сухiй грушцi! — Сiдайте з нами! Стрiлець сiв. Полетiли. Вже четверо. Летiли-летiли, коли дивляться: iде чоловiк i несе за спиною повен мiшок хлiба. — Здоровi, дядьку! — Здоров! — Куди ви йдете? — Iду, — каже, — добувати на обiд хлiба. — Та в вас i так повен мiшок! — Що тут цього хлiба! Менi й на один раз поснiдати не стане. — Сiдайте з нами! — Добре! Сiв i Об'ïдайло. Полетiли. Летiли-летiли, коли дивляться: ходить чоловiк коло озера, мов чогось шукає. — Здоровi, дядьку! — Здоров! — Чого ж ви тут ходите? — Пити, — каже, — хочеться, та нiяк води не знайду. — Та перед вами ж цiлiсiньке озеро, чому ви не п'єте? — Ет, що тут цiєï води! Менi й на один ковток не стане. — Так сiдайте з нами! — Добре. Обпивайло сiв, i вони полетiли. Летiли-летiли, коли глянуть, аж iде чоловiк у село й несе куль соломи. — Здоровi, дядьку! Куди це несете солому? — У село, — каже. — Ото! Хiба в селi нема соломи? — Є, — говорить, — та не така! — А хiба це яка? — А така, — каже, — що яке б душне лiто не було, а тiльки розкидай цю солому, то зараз де не вiзьметься мороз i снiг. — Сiдайте з нами! Морозко сiв, i полетiли далi. Летiли-летiли, коли дивляться: iде чоловiк у лiс i несе в'язку дров за плечима. — Здоровi, дядьку! — Здоров! — Куди ви дрова несете? — У лiс. — Ото! Хiба в лiсi нема дров? — Чому нема? Є, — говорить, — та не такi. — А якi ж? — Там, — каже, — простi, а це такi, що як тiльки розкидав ïх, так зараз де не вiзьметься вiйсько перед тобою! — Сiдайте з нами! I той згодився, сiв, та й полетiли. Таке вже товариство стало! Цiла громада та й годi! Чи довго вони летiли, чи недовго, а прилiтають до царя на обiд. А там серед двору столи понаставленi, понакриванi, бочки меду та горiлки повикочуванi; пий, душе, ïж, душе, чого забажаєш! А людей, — сказано, — пiвцарства зiйшлось: i старi, i малi, i пани, i багатi, i старцi убогi. Як на ярмарку. Дурень прилетiв iз своïм товариством на тiм кораблi, спустився в царя перед вiкнами, повиходили вони з корабля й пiшли обiдати. Цар дивиться у вiкно — аж хтось прилетiв на золотiм кораблi. Вiн лакеєвi й каже: — Пiди спитай, хто там золотим кораблем прилетiв! Лакей пiшов, подивився, приходить до царя: — Якась, — каже, — мужва обiдрана! Цар не вiрить: — Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотiм кораблi прилетiли! Ти, мабуть, не допитався. Взяв та й пiшов сам мiж люди. — Хто, — питає, — тут на цiм кораблi прилетiв? Дурень виступив: — Я! — каже. Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латцi, штанцi — колiна повилазили, то аж за голову взявся: Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа вiддав! Що його робити? I вирiшив йому загадки загадувати. — Пiди, — каже до лакея, — скажи йому, що хоч вiн i на кораблi прилетiв, а як не добуде води живущоï i цiлющоï, поки люди пообiдають, то не те що царiвни не вiддам, а оце меч — а йому голову з плеч! Лакей i пiшов. А Слухало, той самий, що припав до землi вухом, пiдслухав, що цар казав, та й розказав дурневi. Дурень сидить на лавi (такi лави кругом столiв пороблено) та й журиться: не ïсть, не п'є. Скороход побачив: — Чому ти, — питає, — не ïси? — Де вже менi ïсти! I розказав — так i так. — Загадав менi цар, щоб я, поки люди пообiдають, добув води живучоï й цiлющоï... Як я ïï добуду? — Не журись! Я тобi дiстану! Хто став у ряду, той держи й бiду! — Ну, гляди! Приходить лакей, дає йому царський наказ; а вiн уже давно знає, як i що. — Скажи, — говорить, — що принесу! Вiдв'язав Скороход ногу вiд вуха та як махнув — так в одну мить i набрав води живучоï й цiлющоï. Набрав, утомивсь. Ще, — думає, — поки обiд, вернуся, а тепер сяду пiд млином, вiдпочину трохи. Сiв та й заснув. Люди вже обiд кiнчають, а його нема. Дурень сидить нi живий нi мертвий. Пропав! — думає. Слухало взяв приставив до землi вухо — давай слухати. Слухав-слухав. — Не журись, — каже, — пiд млином спить, вражий син! — Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити? А Стрiлець каже: — Не бiйся: я розбуджу! От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стрiла в млин, аж трiски полетiли... Скороход прокинувся — мерщiй туди! Люди обiд тiльки що кiнчають, а вiн приносить ту воду. Цар не знає, що робити. Ну загадувати другу загадку: як iз'ïсть iз своïм товариством за одним разом шiсть пар волiв смажених i сорок пiчок хлiба, тодi, — каже, — вiддамо мою дитину за нього, а не з'ïсть, то от мiй меч — а йому голова з плеч! Слухало й пiдслухав та й розказав дурневi. — Що ж менi тепер робити? Я й одного хлiба не з'ïм! — каже дурень. Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'ïдайло й каже: — Не плач, я за вас усiх поïм i ще буде й мало. Приходить лакей: так i так. — Добре, — каже, — нехай дають! От насмажили дванадцять бикiв, напекли сорок пiчок хлiба. Об'ïдайло як зачав ïсти — усе дочиста поïв, ще й просить: — Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!.. Цар бачить, що вiн такий, — знову загадав загадку, щоб дванадцять дiжок води випив за одним духом i дванадцять дiжок вина, а не вип'є — мiй меч — йому голова з плеч! Слухало пiдслухав — розказав; дурень плаче. — Не плач, — каже Обпивайло, — я сам вип'ю, ще й мало буде. От викотили ïм по дванадцять дiжок води й вина. Обпивайло як узяв пити, все до краплi видув, ще й пiдсмiюється. — Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив. Цар бачить, щo нiчого з ним не вдiє, та й думає: Треба його, вражого сина, зi свiту звести! От i посилає до дурня лакея: — Пiди скажи: казав цар, щоб перед весiллям у лазню сходив. А другому лакеєвi наказав, щоб лазню чавунну напалили: Так вiн, сякий-такий, зжариться! Грубник натопив лазню — так i пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити! Сказали дурневi. От вiн iде в лазню, а за ним слiдом iде Морозко з соломою. Тiльки-но ввiйшли вони в лазню, аж такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому — й вiдразу так стало холодно, що дурень насилу облився та швидко на пiч, та там i заснув, бо намерзся-таки добре! Вранцi вiдчиняють лазню, думають, тiльки з нього попiлець зостався. Аж вiн лежить на печi. Вони його й збудили. — Оце, — каже, — як я мiцно спав! Та й пiшов iз лазнi. Доповiли царевi, що так, мовляв, i так: на печi спав, i в лазнi так холодно, наче цiлу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав... От i каже: — Хто дiстане менi на ранок полк вiйська, за того вiддам свою дочку замiж. Слухало й пiдслухав i розказав дурневi. Дурень знову сидить та й плаче: — Що менi тепер робити на свiтi? Де я того вiйська добуду? Iде на корабель до товариства: — Ой, виручiть, братця! Виручали не один раз з бiди i тепер виручiть! А то — пропав я на свiтi... — Не плач! — каже той, що нiс дрова. — Я тебе виручу. Сказано: добре братство — краще багатства! Приходить слуга: — Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цiлий полк вiйська, — тодi твоя царiвна! — Добре, зроблю, — каже дурень. — Тiльки, — каже, — скажи царевi, як не вiддасть ще й тепер, то я на нього вiйною пiду й силою царiвну вiзьму. Уночi повiв товариш дурня в поле й понiс iз собою в'язку дров. Як почав тi дрова розкидати, то що кине — то й чоловiк, що кине — то й чоловiк! I такого вiйська набралось! На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Вiн питає: — Що там так рано грає? — То, — кажуть, — той своє вiйсько муштрує, що на золотiм кораблi прилетiв. А дурень такий став, що його й не пiзнаєш: одежа на ньому так i сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, куди там! Веде вiн своє вiйсько, сам на воронiм конi попереду, за ним старшина. Пiдступив пiд палац. — Стiй! — крикнув. Вiйсько у лавi — як перемите! Вийшла царiвна. Як побачила, аж засмiялась: який у ней гарний чоловiк буде! От ïх швидко й одружили, такий бенкет задали, що аж до неба дим пiшов.
ЧАРIВНI КАЗКИ ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ