<< Главная страница

ЧАРIВНI КАЗКИ ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ



Категории Усна Народна Творчiсть ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Колись була птиця Жайворонок царем, а царицею — Миша, i мали вони своє поле. Посiяли на тiм полi пшеницю. Як уродила ïм та пшениця — давай вони зерном дiлитися. От одне зерно зайве було. Миша каже: — Нехай менi буде! — Нехай менi! — каже Жайворонок. Думають вони: що тут робити? Пiшли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потiм Миша каже: — Ну, я лучче перекушу. Цар на це дiло згодився. Миша тiльки взяла зернину в зуби та в нору й побiгла. Тут цар-Жайворонок збирає всiх птиць, щоб завоювати царицю-Мишу, а цариця скликає всiх звiрiв, — i почали вiйну. Як вийшли в лiс, — то що звiрi хочуть яку птицю розiрвати, то вона на дерево; або птиця як вiзьме лiтаючи бити звiрiв... Так билися цiлий день, а потiм увечерi сiли всi спочивати. Коли цариця оглядiлась — аж немає на вiйнi комашнi. Тодi вона звелiла, щоб конче була на вечiр i комашня. Коли це приходить i комашня. Цариця й загадала ïй, щоб вона вночi полiзла на дерево i за одну нiч повiдкушувала птицi пiр'я коло крил. На другий день, тiльки-но розвиднiлось, цариця кричить: — Ану, вставайте воюватися! Птиця, що пiдiйметься, то й упаде на землю, — так звiр i розiрве. I цариця повоювала царя. А один Орел бачить, що лихо, сидить на деревi i не злiтає. Коли тут iде стрiлець. Побачив, що вiн сидить на деревi, — як нацiлиться на нього. А той Орел так просить його: — Не бий мене, голубчику, я тобi у великiй пригодi стану! Стрiлець удруге нацiливсь, вiн ще його просить: — Вiзьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якiй я тобi пригодi стану! Стрiлець ще намiривсь утретє; Орел знов його почав просити: — Ей, голубчику-братику! Не бий мене, та вiзьми до себе — я тобi у великiй пригодi стану. Стрiлець повiрив йому: полiз та зняв з дерева, та й несе його додому. А вiн йому каже: — Принеси мене до своєï хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повiдростають. А в того чоловiка було двi корови, а третiй бугай. Вiн зараз i зарiзав йому одну корову. Вiн ïï за рiк iз'ïв та й каже тому чоловiковi: — Пусти мене, я полiтаю: побачу, чи вже вiдросли крила. Той чоловiк i випустив його з хати. Орел лiтав, лiтав, та й прилетiв опiвднi до того чоловiка, каже йому: — Ще в мене мала сила, зарiж iще одну ялiвку! Той чоловiк послухав його та й зарiзав. Орел iз'ïв за рiк. Там знову, — як полетiв... Пролiтав мало не цiлий день, — увечерi знову прилiтає та й каже йому: — Зарiж iще й бугая! Той чоловiк думає: Що тут робити, — чи зарiзати, чи нi? А потiм каже: — Бiльше пропало — нехай i це пропадає! Узяв та й зарiзав йому бугая. Вiн як з'ïв i того бугая, таки за рiк, а потiм як полетiв, — то лiтав так високо — аж пiд хмарою. Коли це прилiтає та й каже йому: — Ну, спасибi тобi, чоловiче; вигодував мене, тепер сiдай на мене. — Що з того буде? — питається чоловiк. — Сiдай! — каже йому. Цей i сiв. Орел його понiс аж у хмару, а потiм i пустив його додолу. Той чоловiк летить додолу, — коли це Орел не дав йому долетiти до землi, пiдхопив його та й каже: — А що, як тобi здавалось? А вiн йому каже: — Так, наче я вже неживий був. Тодi Орел йому каже: — Отак саме менi було, як ти на мене нацiлявся. Потiм каже: — Сiдай знов. Тому чоловiковi й не хотiлось сiдати на нього, — ну, нема що робити, — таки сiв. Орел знов його як понiс, та аж у саму хмару, а звiдтiль як скинув його з себе, — та пiдхопив його так, може, як на два сажнi вiд землi, та й питається його: — А що, як тобi здавалось? — Так, наче вже кiстки моï розсипались, — вiдповiдає чоловiк. Тодi Орел йому каже: — Так само й менi було, як ти вдруге нацiлявсь. Ну, ще сiдай. Той сiв. А вiн як понесе його аж за хмару та звiдтiль i пустив його додолу, та пiдхопив уже аж коло землi, та тодi питається його: — Як тобi здавалось, коли ти летiв на землю? — Так, наче мене зовсiм не було вже на свiтi, — вiдповiдає той. Тодi Орел йому каже: — Отак само менi було, як ти втретє нацiлявсь. — А потiм каже: — Ну, тепер уже нiхто нiкому не винний: нi ти менi, нi я тобi. А тепер сiдай на мене, та будемо летiти до моєï господи. Ото летять та й летять. Прилiтають до його дядька. А вiн йому каже: — Iди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на очi приведу. Вiн приходить у хату, коли це йому кажуть: — Чи по волi, чи по неволi? — Добрий козак усе по волi ходить, — вiдповiдає ïм. Вони його питаються: — Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє лiто, як пiшов на вiйну, — та нi чутки нi звiстки. А вiн ïм каже: — Як дасте яйце-райце, то я на очi приведу. Вони йому кажуть: — Лучче нам його нiколи не бачити, як вiддати тобi яйце-райце. Тодi вiн виходить iз хати та й каже Орловi: — Казали так: лучче нам його нiколи не бачити, як тобi вiддати яйце-райце. — Летiмо далi! — каже йому Орел. Летять та й летять, та й прилiтають до його брата, i тут те саме говорив, що в його дядька, — таки не дали яйця-райця. Прилiтають до його батька, а Орел йому каже: — Iди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив i на очi приведу. Увiходить вiн у хату, а вони йому кажуть: — Чи по волi, чи по неволi? — Добрий козак усе по волi ходить, — вiдповiдає ïм. Вони його стали питатися: — Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — четверте лiто: десь пiшов на вiйну та, мабуть, убили його там. А вiн ïм каже: — Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очi приведу. Батько Орлiв каже йому: — Нащо ж воно тобi? Лучче ми тобi дамо багато грошей. — Я не хочу грошей, менi дайте яйце-райце! — Пiди ж приводь, — зараз тобi дамо! Вiн уводить його в хату. Тодi його батьки так зрадiли, а тому дали яйце-райце i сказали: — Тiльки не розбивай нiде по дорозi; а як прийдеш додому, то погороди загороди великi, а тодi його i розiб'єш. Вiн iде та й iде, та так схотiлось пити йому... Коли це знайшов криничку. Тiльки-но став пити воду, та якось об цебрину й розбив яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться вiн за тим скотом; то що з того боку пiджене, то цей з цього боку розiйдеться... Кричить бiдолага: нiчого сам не зробить! Коли це iде до нього Змiя та й каже йому: — Що ти менi даси, чоловiче, як я тобi скот цей iзжену в те яйце-райце? — А що тобi дати? — питається вiн. Вона йому каже: — Даси те, що без тебе стало дома? А вiн каже: — Дам! От вона йому гарненько загнала той скот у яйце, залiпила славно яйце й дала йому в руки. Вiн приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив вiн об поли руками: — Це ж я тебе, сину, вiддав Змiï! Нема що робити, — журбою не поможеш! Якось треба жити. Погородив вiн загороди великi, розбив те яйце, випустив скот, — забагатiв. Живуть вони, аж поки син пiдрiс. От вiн i каже: — Це ви мене, тату, вiддали Змiï. Ну, дарма, якось буде! От вiн зараз i пiшов до Змiï. Приходить до неï, а вона йому каже: — Зроби менi троє дiл, та й пiдеш собi додому; а як не зробиш, то я тебе з'ïм! А коло ïï хати був великий луг — скiльки оком зглянути! Так вона йому каже: — Щоб ти за одну нiч отой луг викорчував i щоб там зорав i пшеницi насiяв, вижав ïï, в скирти поклав i щоб таки в ту нiч з тiєï самоï пшеницi менi паляницю спiк: поки я встану, щоб вона на столi лежала. Вiн iде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, i в тiм стовпi була змiïна дочка замурована. Вiн приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається: — Чого ти плачеш? — Як же менi не плакати, — каже вiн, — коли Змiя загадала таке, що я нiколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну нiч. Вона його питається: — А що ж там? Вiн ïй i розказав. Вона й каже: — Як вiзьмеш мене за жiнку, то я тобi все зроблю так, як вона казала. — Добре!— каже вiн. Вона йому каже: — Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав, та понесеш ïй паляницю. От пiшла до того лугу та як свисне: той луг трiщить, лущить, — на тiм мiсцi ореться, пшениця сiється... — i до свiтанку спекла паляницю, дала йому: вiн принiс до Змiï в хату i положив на столi. Вона прокидається, — вийшла в двiр та й дивиться на той луг, що тiльки сама стерня та скирти стоять. Тодi йому каже: — Ну, впоравсь! Гляди ж, щоб i друге дiло зробив! Та зараз йому й загадала: — Щоб ти оту гору розкопав i щоб тудою Днiпро йшов, а коло того Днiпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове! Вiн iзнов iде до того стовпа та й плаче. Та дiвка його питається: — Чого ти плачеш? Вiн ïй розказав те все, що йому Змiя загадала. Так вона йому каже: — Лягай спати тут, я це все пороблю. А сама як свисне: так та гора розкопується, Днiпро туди йде, коло нього комори будуються... Тiльки прийшла та збудила його, щоб вiн пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змiя встає та й дивиться, що все так зроблено, як вона йому загадала. Тодi загадує йому втретє: — Щоб ти цю нiч уловив золотого зайця й раненько щоб принiс менi в хату. Вiн знов iде до того стовпа та й плаче. Та дiвка питається його: — Що загадала? — Загадала пiймати золотого зайця, — вiдповiдає вiн. Тодi вона каже: — Оце вже не жарти: хто його знає, як його i вловити! Одначе ходiм до тiєï скелi. Вона каже йому: — Ти стань над норою, будеш ловити, а я пiду та буду гонити з нори. I гляди ж: що тiльки буде виходити з нори — бери його: то золотий заєць! Ото вона пiшла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Вiн ïï i пустив. Дiвчина виходить iз нори та й питається його: — А що, нiчого не вилазило? — Ба нi, лiзла гадюка, а я побоявся ÏÏ, щоб не вкусила, та й пустив,— вiдповiдає вiн. А вона йому каже: — А щоб тебе: ото самий заєць! Ну, гляди ж, — я ще пiду; та як буде хто виходити й буде казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вiр, а держи його! Полiзла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка. — Чого ти, шину, тут шукаєш? — Золотого зайця, — вiдповiдає вiн. Вона йому каже: — Де тут вiн ужавшя, тут його нема! Сказала це та й пiшла вiд нього. Коли це виходить та дiвка та й питається його: — А що немає зайця? I нiщо не виходило? Вiн каже: — Ба нi, виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю, а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його нема; то я й пустив. Тодi вона каже: — Чом ти не тримав: ото самий заєць! Ну, тепер бiльше нiде його не пiймаєш, хiба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш i положиш на стiльцi, — тiльки не вiддавай ïй у руки, бо як вiддаси, то вона пiзнає i розiрве i тебе, i мене. От вона так i зробила: перекинулась золотим зайцем, вiн узяв, принiс того зайця, положив його на стiльцi та й каже ïй: — Нате ж вам зайця, а я пiду вже вiд вас. — Добре — йди! — каже вона. Вiн пiшов. А Змiя тiльки з хати, а заєць знову перекинувся дiвчиною та за ним. Почали вони вдвох утiкати. Бiжать та й бiжать. Коли це Змiя зметикувала, що то не заєць був, а ïï дочка, — давай доганяти, щоб ïï розiрвати. Та сама не побiгла, а послала свого чоловiка. Вiн бiжить за ними; коли вони чують — аж стугонить земля... Тодi вона каже: — Оце вже за нами бiжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дiдом та будеш стерегти мене; та як буде питатися тебе, чи не бачив парубка й дiвки, чи не йшли сюдою, то ти скажеш, що тодi йшли, як ця пшениця сiялась. Коли це Змiй летить та й питається того дiда: — Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дiвкою? — Ба, йшли, — вiдповiдає дiд. Той питається: — Давно ж вони йшли? — Тодi, як оця пшениця сiялась, — вiдповiдає дiд. Змiй каже: — Цю пшеницю вже пора косити, а ïх учора не стало. — Та й вернувся назад. Змiïна дочка зробилась iзнов людиною, а той дiд парубком, та давай утiкати. Прилiтає Змiй додому. Змiя його питається: — А що не догнав? I нiкого не зустрiчав по дорозi? А вiн каже: — Ба нi! Зустрiчав: дiд стерiг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив — тут не йшли парубок iз дiвчиною? А вiн каже: iшли тодi, як оця пшениця сiялась, але ж та пшениця така, що пора косити, — так я й вернувсь. Тодi Змiя йому каже: — Чом ти того дiда й ту пшеницю не розiрвав? То вони самi! Бiжи вдруге за ними, та щоб доконче розiрвав! Летить Змiй. Коли тi чують, що летить вiн iзнов — аж земля реве, — так вона каже: — Ей, летить iзнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде вiн тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: бачив тодi, як оцей монастир будували. Коли це летить Змiй та й питає цього ченця: — Чи не бачив — не йшли тут парубок i дiвка? А вiн каже: — Я бачив тодi, як оцей монастир роблено. А Змiй каже йому: — ïх учора не стало, а монастир уже годiв сто, як його роблено. Сказав це та й вернувся назад. Приходить додому та й розказує Змiï: — Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то вiн сказав, що бiгли тодi, як той монастир роблено; але тому монастиревi уже рокiв сто, а ïх учора не стало. Тодi вона йому каже: — Чому ти не роздер того ченця i монастиря не розвалив: то ж вони! Тепер я сама побiжу: ти нi до чого. Побiгла. Ото так бiжить... Коли тi чують — аж земля реве i аж гаряча стала. Дiвчина тодi каже йому: — Ей, отепер ми пропали: уже сама бiжить! Ну, я тебе зроблю рiчкою, а сама зроблюсь рибою-окунем. Прибiгає Змiя та й каже до тiєï рiчки: — А що, втекли? Перекинулась зараз щукою, — давай гонитися за тiєю рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своïм пiр'ям гострим до неï, то вона не вiзьме його. Гонилась, гонилась, — так-таки не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пилами, /iа, напилась багато та й лопнула. Ото тодi та дiвка, що була рибою, каже тому парубковi, що був рiчкою: — Тепер ми вже не бiймось! Ходiмо до твоєï господи; то ти пiдеш у хату, та гляди — усiх поцiлуєш, тiльки дядьковоï дитини не цiлуй, бо як поцiлуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цiм селi в кого-небудь. Ото вiн прийшов у хату, з усiма привiтався та й думає собi: Як же менi не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Та ж вони подумають щось погане про мене. Поцiлував i дитину дядькову. Як поцiлував, так i забув за ту дiвку. Ото побув пiвроку та задумав женитися. Йому нарадили одну Пiрну дiвку, щоб вiн ïï брав; а вiн за цю й забув, що його врятувала вiд змiï, з iншою заручився. От перед весiллям, так увечерi, кличуть на шишки молодиць. Прикликали i ту дiвку, що вiн з нею втiкав, — хоч ïï й нiхто не знав, що вона за дiвка. Стали бгати шишки; та дiвка злiпила з тiста голуба й голубку та й пустила додолу, — вони стали живi! Голубка й почала говорити до Голуба: — А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сiяла, а з тiєï пшеницi паляницю спекла, щоб ти до змiï вiднiс? — Забув, забув! — вiдповiдає Голуб. Потiм знов вона каже: — А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Днiпро пустила, щоб байдаки ходили до комор i щоб пшеницю ти промили на байдаки? — Забув, забув! — вiдповiдає Голуб. Потiм знов Голубка каже: — А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти за мене й забув? Л Голуб каже: — Забув, забув! Тодi парубок i згадав за ту дiвку, — за цю-таки саму, що голуби робила, — та ту покинув, а з цiєю оженивсь. I тепер так живе добре.
ЧАРIВНI КАЗКИ ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация